ПОЕТИЧНА ПУТИЛЬЩИНА

ЧИ ХТО ЗГАДАЄ, ЧИ ЗАБУДЕ

Існує притча, що коли народжується дитина, що Господь благословляє іі у білий світ своєю рукою. Покладе на голову – мудрою буде, на серце - милосердною, на руки майстром і слова, і діла. А цій людині Господь поклав одночасно на голову, і серце, і руки. Ім’я цієї людини - вчитель Іван Гаврилюк, якому сьогодні виповнилося б 85 років.

Вже двадцять п’ять років, як Іван Михайлович покинув цей світ, але залишив себе в дітях, яким сіяв все те вічне, добре, мудре, адже багато років працював вчителем-філологом в Замогильній восьмирічній школі, пізніше завучем Дихтинецької восьмирічної школи, що на Путильщині. А ще, залишив по собі поетичну збірку «ВІРЮ В ТЕБЕ, ЛЮДИНО», яка відкриває Його внутрішній та зовнішній світ.

Садити дерево, Любити все довкола І в поетичну мову Внести свої думки.

Народна мудрість каже, що людина живе до тих пір, поки про неї згадують.

СЬОГОДНІ РАЗОМ ПРОЧИТАЄМО ДЕКІЛЬКА ПОЕЗІЙ ІВАНА ГАВРИЛЮКА.

Знов над Дихтинцями журавлі курличуть, А мене дороги в сизу далеч кличуть. Там за мною в тузі зранку і до ночі Мати і кохана продивились очі. Яблуня обпала, журячись за мною, А мої доріжки заросли травою. Не питайте, рідні, чом я не приходжу: Я ці гори сині розлюбить не можу. Понад Дихтинцями – журавлі ключами… Рідна і кохана, думкою я з вами. Ждіть мене, чекайте, не тужіть за мною, Прилечу до вас я разом із весною. Та хоч, мабуть, щастя знайду в отчій хаті – Я за вами, гори, буду сумувати.

Віра в що-небудь здатна творити чудеса. Віра буває сильною і непохитною. Буває й така віра, яку здатні розтрощити зовнішні обставини. Люди вірять у Бога, в ідеї, в інших людей та в самих себе. Іван Михайлович вірив в ЛЮДИНУ…

ВІРЮ…

Вірю в любов єдину – Ту, що стражданням стає, Вірю у тебе, людино, Вірю в прозріння твоє. В вічність твоєї мрії,

В гарність розквітлих піль, В землю, у матір – святії ж, У воду, у хліб і в сіль. В те, що життя безодні, В неба незнану вись, В те, що живу сьогодні, В те, що умру колись.

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ? Кожен розуміє це слово по-своєму. Адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання. Для когось щастя — це мати автомобіль найновішої моделі, добротній будинок і обставлена меблями, гаманець, наповнений грішми. А щастя в очах автора це:

- Чом в очах твоїх туга

Й весь ти – осінь сумна?

- Щастя – не вірна подруга

- Всюди мене обмина.

- Знову про щастя ти мариш,

Кинь цей отруйний напій!

Власного щастя не маєш, -

Щастю людському радій!

ЩАСТЯ – ЦЕ ВІТЕР. ПРИЛИНЕ,

КИНЕ УСМІШКУ… НЕМА,

ЩАСТЯ – ЦЕ ТІЛЬКИ ХВИЛИНИ,

ТО Ж СУМУВАТИ ДАРМА.

"... Не смію більше «безжально кромсати» поетичні шедеври свого колеги, -так пише в огляді до творчості автора Емілія Лігоцька,- надто скромного, надто шляхетного. Хочу, аби читач сам поринув у прекрасний світ людини, бо кожний рядок написаний не за замовленням, а продиктований розумним провидінням, чистотою незаплямованої думки, зойком люблячого серця».

Тож й ми запрошуємо до бібліотеки насолодитися поетичними рядками Івана Гаврилюка.

Народна мудрість каже, що людина живе до тих пір, поки про неї згадують. Згадаймо сьогодні Івана Михайловича в своїх думках, читаймо його вірші. Свою любов до України, батьків, сім’ї він вилив на папері в поетичній збірці «Вію в тебе, людино».

Не знаю я, чи зустрінуся ще з вами,

Та може ще зведе нас світлий час,

Не згадуйте поганими словами,

Я добрими завжди згадаю вас.

 (Публікація Світлани Кондряк)